Була гарна погода, починалася весна. Птахи робили колиски для своїх пташенят. Дерева колихалися разом із подихами теплого вітру. Бах-бах-бах! Раптом у лісі пронісся гуркіт. Мишеня міцно обійняло свою маму.

-Мамо, мені страшно, – пропищало Мишеня.

– Мені теж страшно, – відповіла Мама, – але ти тільки поглянь, яке у нас приємне тепле хутро, як спокійно у моїх обіймах. Я одразу почуваюся краще. Мишеня витерло сльози та ще сильніше притислося до Мами.

-Давай приготуємо борщик, – сказала Мама. – Ми не можемо повпливати на всі речі, які відбуваються навколо нас. Давай зробимо те, що зараз нам під силу.

Мишеня допомогло Мамі підготувати овочі, нарізало моркву кружечками так рівно, як тільки змогло. Готувати разом із Мамою було чудово. Здавалося, що гуркоту в лісі не існує. Коли борщ був готовий, Мама насипала його в тарілочки та разом із Мишеням пішла пригощати сусідів.

Сусіди також були налякані гуркотом у лісі, так само, як і Мишеня, але після тарілочки теплої їжі усім стало трошки легше.

-Сонечко, збери свої речі, ми мусимо пошукати безпечніший дім.

-Мамо, я не хочу! – жалібно пропищало Мишеня.

-Розумію, мій хороший, – сказала Мама Миша. – Проте іноді ми маємо робити те, чого не хочемо.

Мишеня розплакалося. Йому довелося покинути всі іграшки та книжки. Воно забрало лише свого улюбленого м’якого кролика. Мама взяла Мишеня за лапку:

-Це лише речі, сонечко, – заспокоювала Мама. – Усе можна купити та відбудувати заново. Найголовніше, що ми є один у одного.

– Чому тато не йде з нами? – схвильовано запитало Мишеня Маму.

– Наш тато – герой! – відповіда вона. Тато має захищати наш ліс, аби ми могли повернутися додому. Він сильний та розсудливий. Подумки він увесь час буде з нами.

– Але я хочу, аби він пішов із нами! – заплаканим голосом пропищало Мишеня.

– Я теж, але іноді доводиться відмовлятися від своїх бажань, бо є речі, за які варто боротися навіть коли страшно та не хочеться. Це називається відвага. Герої – відважні, адже кожного дня вони долають страх.

– Я теж герой! Мені страшно, але я йду з тобою. – пропищало Мишеня, взяло свій мішечок та допомогло Мамі надягнути рюкзак.

-Це правда, – усміхнулася вона. – У тобі більше сил та відваги, ніж тобі здається. Тільки пам’ятай, що герої також відчувають різні емоції. Якщо тобі хочеться плакати – плач, якщо хочеться сміятися – смійся голосно.

Мама з Мишеням вийшли на стежинку. Був сильний вітер, що заважав іти. Дорогою вони зустрічали інших мишенят, які допомагали їм нести речі та пригощали гарячим чаєм. Ці зустрічі додавали їм сил та наснаги. Лісові мишенята відчували, що вони не самі.

-Мамо, а де ми тепер будемо жити? – запитало Мишеня.

-Не знаю, сонечко. – відповіла Мама Мишка. – Разом ми сильні, а у світі багато добра. Після кожного дощу завжди з’являється веселка.

Незважаючи на те, що шлях сім’ї був довгий та виснажливий, нарешті лісові мишенята вийшли на галявину. Світило сонечко, не чути було страшного гуркоту, який лунав у їхньому лісі.

Раптом із трави визирнули дивні продовгуваті мордочки. Мишеня сховалося у мами за спиною.

-Мамо, хто це? – перелякано спитало Мишеня. – чому вони виглядають інакше? Чому я не розумію, що вони говорять?

– Це Польові миші, – заспокоїла Мама, – тваринки, які живуть на полях та луках. Вони відрізняються від нас, але давай спробуємо з ними порозумітися.

Польові миші зацікавлено спостерігали за Мамою та Мишеням. Вони почали пригощати їх різним насінням, горішками та іншою їжею, якої Мишеня ніколи не бачило.

-Скуштуй, – Мама дала Мишеняті шматочок дивного насіння.

Спочатку Мишеня не хотіло куштувати , але згадало про тата та про те, що іноді герої роблять те, чого їм не хочеться.

– А воно навіть смачне! – пропищало Мишенятко після того, як відгризло шматочок. – Не таке, як удома, але мені подобається.

Польові миші запросили запросили мишенят до себе додому. У їхній родині також були малюки. Польові миші в одній кімнаті з одним ліжком, але Мами з Мишеням знайшлося місце. Вони весь час були разом.

-Мені більше подобалося вдома. – пропищало Мишеня, притиснувшись до Мами.

-Мені теж, – зітхаючи, відповіла вона, – я також дуже люблю наш дім та переймаюся, чи все вдома в порядку. Однак завдяки нашій подорожі ми зустріли нових друзів та спробували нове насіння.

Мишеня знало, що Мама права, але воно відчувало сум. Воно сумувало за домом, за татом, але пам’ятало, що герої також сумують.

Мама з Мишеням залишилися у Польових мишей. Малюки Польових мишок поділилися з Мишеням одягом та іграшками. Вся родина допомагала Лісовим мишенятам. Мишеня почувалося дивно, граючись іграшками Польових мишей та надягаючи чужий одяг.

– Знаю, що тобі зараз нелегко, – пояснювала Мама, коли Мишеня поділилося з нею своїми переживаннями. – Іноді так стається, ми нічого із цим зробити не можемо. Я теж хотіла б зараз бути разом з тобою і татом у нашому домі.

Мишеня помітило, що по Маминих щоках течуть сльози. Мишеня дістало з мішечка знімок тата, який завжди брало із собою.

-Мамо, – пропищало Мишеня. – Ти теж героїня! Ми маємо робити те, що нам під силу. Давай приготуємо борщик для польових мишей!

Так і зробили. Коли борщ закипів, а його запах рознісся по всій норі, до кухні прибігло Польове мишеня. Його Мама зайшла слідом за ним. Усім одразу стало веселіше.

-Коли усе це закінчиться, ми допоможемо вам відбудувати ліс, – сказало Польове мишеня. – З нашого насіння виростуть чудові дерева. На них птахи знову будуватимуть колиски для своїх пташенят, а дерева будуть колихатися  разом із подихами теплого вітру. І все буде добре…